Історія

Заснував премію американський журналіст і видавець угорського походження Джо́зеф Пу́літцер. У 1904 році Пулітцер склав заповіт, в якому жертвував два мільйони доларів Колумбійському університету в Нью-Йорку. Медіа-магнат бажав, щоб три чверті фонду пішли на створення вищої Школи журналістики, а решта — на створення премії для визначних американських журналістів.

У своєму заповіті Пулітцер просив щорічно давати чотири нагороди з журналістики, чотири з літератури і одну в галузі освіти. На його бажання окремі премії вручалися за найкращий роман, драму, книгу з історії Сполучених Штатів і біографію.

У жовтні 1911 року Джозеф Пулітцер помер. Через рік після смерті Пулітцера була заснована Колумбійська Школа журналістики, а в 1917 році заснована премія, названа Пулітцерівською.

Першим її лауреатом став американський журналіст Герберт Баярд Своп за серію матеріалів «Зсередини Німецької імперії», опублікованої в «Нью-Йорк ворлд» у жовтні 1916 року.

Спадкоємці до слова виконали волю Пулітцера, який зволив сформувати наглядову раду з видавців газет, президента Колумбійського університету, вчених та «інших поважних людей, які не є ані журналістами, ані редакторами».

З 1917 року наглядова рада не раз користувалася правом, закріпленим у заповіті Пулітцера, збільшувати кількість нагород. У 1922 році з'явився приз за найкращу карикатуру. У 1942 році до нього додалася нагорода за найвидатнішу фотографію (пізніше ця номінація була розділена на дві — на новинну фотографію і художню).

У 1999 році Спостережна рада дозволила інтернет-репортерам брати участь у номінації «Журналістське розслідування». З 2006 року приймався до розгляду онлайн-контент (репортажі, фотографії) паперової преси.

З 2009 року Пулітцерівську премію стали вручати журналістам як за матеріали, опубліковані в друкованих виданнях, так і за публікації в інтернеті.

Журі відзначило зростаючий вплив онлайнових ЗМІ і їхній все більш професійний контент. Майже чверть претендентів на Пулітцерівську премію в галузі журналістики в 2009 році були представлені у вигляді онлайнових документів — 37 різних видань, що існують тільки в інтернеті.

У 2009 році премія вручається за 21 номінацію. 14 із них пов'язані з журналістикою: «За служіння суспільству»; «За висвітлення місцевих новин»; «За видатне розслідування»; «За майстерність»; «За видатну подачу сенсаційного матеріалу»; «За розкриття національної теми»; «За міжнародний репортаж»; «За нарис»; «За коментар»; «За художню критику»; «За редакційний коментар»; «За карикатури»; «За новинну фотографію»; «За художню фотографію».

Престижну нагороду отримують не тільки представники великих газет на кшталт The New York Times або The Washington Post, а й журналісти маловідомих місцевих видань. Також журі щорічно вручає золоту медаль за «служіння суспільству».

Літературна премія вручається за шести номінаціях: «За художню книгу, написану американським письменником, бажано про Америку»; «За книгу з історії Сполучених Штатів»; «За біографію або автобіографію американського автора»; «За вірш»; «За нехудожню літературу»; «За найкращу драму».

Досягнення в галузі музики відзначаються особливою нагородою з 1943 року. Якщо раніше приз завжди йшов до авторів класичної музики, то починаючи з 1997 року журі почало розглядати і популярну музику. У 1997 році приз дістався відомому джазменів Вінтону Марсалісу. У 1998 році спеціальну нагороду отримав Джордж Гершвін, а в 1999 році — Дюк Еллінгтон (обидва — посмертно, на честь свого сторіччя).

Премії присуджуються Колумбійським університетом у Нью-Йорку за поданням Пулітцерівського комітету, що складається з 19 експертів: п'яти видавців, шести редакторів, шести вчених, включаючи президента університету та декана факультету журналістики, одного колумніста та адміністратора премії — причому декан і адміністратор позбавлені права голосу. Члени комісії обираються на три роки і можуть переобиратися три рази.

Премія вручається щорічно в перший понеділок травня опікунами Колумбійського університету. Формальне оголошення про присудження премії за традицією робить президент Колумбійського університету у квітні щороку.

Щорічно в конкурсі на премію беруть участь більше двох тисяч претендентів. Кожен рік для роботи в 20 незалежних журі призначаються 90 фахівців, які відбирають претендентів за трьома номінаціями у кожній категорії премій. Перша категорія і єдина, за яку дають золоту медаль, — це «Служіння суспільству» (Public service). Вона видається «за винятковий приклад гідного служіння суспільству».

Довгі роки Пулітцерівська премія фінансувалась з інвестиційного фонду, створеного після смерті видавця. Однак після того, як в 1970 році справи фонду похитнулися, був створений ще один фонд, якому вдалося залучити додаткові пожертви — і відновити фінансове благополуччя премії.

Премія за американськими масштабами невелика — 10 тисяч доларів, але престижність її виняткова.

Номінації Пулітцеровської премії

• За служіння суспільству;
• За освітлення місцевих новин;
• За видатне розслідування;
• За майстерність;
• За видатну подачу сенсаційного матеріалу;
• За розкриття національної теми;
• За міжнародний репортаж;
• За нарис;
• За коментар;
• За художню критику;
• За редакційний коментар;
• За карикатури;
• За новинну фотографію;
• За художню фотографію;
• За художню книгу, написану американським письменником, бажано про Америку;
• За книгу по історії Сполучених Штатів;
• За біографію або автобіографію американського автора;
• За вірш;
• За нехудожню літературу;
• За видатний музичний твір;
• За найкращу драму.

Лауреатами премії стали багато знаменитих письменників, провідні публіцисти й репортери. Серед лауреатів — письменник Ептон Сінклер, історик і журналіст Артур Шлезінгер, відомий дослідник Девід Кілцер (двічі лауреат премії), фейлетоніст Арт Бухвальд, журналіст Джеймс Рестон, фотограф Нік Ют, автор однієї з найвідоміших фотографій про війну у В'єтнамі — в'єтнамської дівчинці, спаленої напалмом.

Лауреатами літературної Пулітцерівської премії в різні роки ставали Ернест Хемінгуей («Старий і море»), Гарпер Лі («Убити пересмішника»), Вільям Фолкнер («Притча»), Юджин О'Ніл («За обрієм», 1920; «Анна Крісті»,1922; «Дивна інтерлюдія», 1928; «Довга подорож у ніч», 1957), Теннессі Вільямс («Трамвай „Бажання“»), Артур Міллер («Смерть комівояжера»), Маргарет Мітчелл («Віднесені вітром»), Джон Апдайк (за романи «Кролик розбагатів» і «Кролик заспокоївся»), Френк Маккурт («Прах Анджели»).

Також лауреатами ставали відомі журналісти:

• Вальтер Дюранті, отримав премію в 1931 році за серію статей про Радянський Союз, в яких заперечував Голодомор. Попри те, що статті Дюранті були визнані незбалансованими, некритичними до сталінського режиму, та часто повторювали сталінську пропаганду, Пулітцерівський комітет відмовився скасувати нагороду.
• Едмунд Стівенс, отримав премію в 1951 році за книжку англ. This is Russia—Un-Censored, в який критично описувались останні роки правління Йосипа Сталіна. Був членом Комуністичної партії США, підозрювався у співпраці з Радянським Союзом.[3][4]

У 2009 році лауреатом Пулітцерівської премії стала газета New York Times, яка зібрала нагороди у п'яти номінаціях.

Лауреатом Пулітцерівської премії в номінації «За служіння суспільству» стала регіональна газета Las Vegas Sun. Крім призу в 10 тис. доларів, газета отримала також золоту медаль.

У номінації «Найкраща карикатура» перемога дісталася газеті San Diego Union Tribune.

Вперше в історії премії фіналістом стало онлайнове видання — веб-сайт Politico.