Жан-Поль Бельмондо́ (фр. Jean-Paul Belmondo; 9 квітня 1933 — 6 вересня 2021) — французький актор, славу якому принесла роль у маніфесті французької «нової хвилі» — фільмі «На останньому подиху» (1960).

У перших своїх картинах він створив образ юного бунтаря з чарівною усмішкою (нагадував голлівудського Джеймса Діна), став об'єктом культового поклоніння європейської молоді («бельмондизм»). У зрілішому віці перекинувся на гострохарактерні ролі в комедіях та бойовиках.

Біографія

Жан-Поль Бельмондо народився 9 квітня 1933 року в Нейї-сюр-Сен, передмісті Парижа (сьогодні увійшло в межі міста), він був другим з трьох дітей відомого скульптора, професора витончених мистецтв Поля Бельмондо (1898—1982), який мав італійське походження. Мати Жан-Поля, Мадлен Ріно-Рішар (1901—1997), була художником-живописцем, вона познайомилася з Полем Бельмондо під час навчання у Вищій національній школі образотворчих мистецтв. За словами Жан-Поля мистецтво стало частиною його життя з дитинства, тому що в майстерні батька бували великі художники, письменники, артисти Франції. Вони вели жваві дискусії щодо сучасного живопису і скульптури, театру та кіно — що в майбутньому вплинуло на його вибір професії актора. «Яких тільки знаменитостей я не зустрічав в майстерні батька, яких тільки бесід не чув, — згадував у своїй автобіографії Жан-Поль. — Тут я придбав більше знань, ніж за десятиліття навчання у школі». До того ж батьки любили театр і часто відвідували його з дітьми. Окрім кіно, юний Жан-Поль довгий час захоплювався і цирком, через що він мріяв навіть стати клоуном. Бабуся по лінії матері італійка Розіна Серріто була акторкою балету. Пізніше Жан-Поль використав її прізвище (тільки з одним «р») для назви своєї кінокомпанії («Cerito Films»). Жан-Поль проводив багато часу в майстерні батька, який неодноразово намагався виліпити скульптурний портрет сина, що довго невдавалося через його непосидючість. Через багато років Жан-Поль, який зібрав повну колекцію творів свого батька, шкодував, що серед неї немає його скульптурного портрета. Жан-Поль дуже любив батька, що вплинуло пізніше на його відмову від вищої кінематографічної нагороди Франції «Сезар» за фільм «Улюбленець долі» режисера Клода Лелуша, тому що скульптор Сезар, який створив статуетку, зневажливо відгукнувся щодо робіт його батька. Пізніше Жан-Поль зізнавався, що однією з причин бувати в дитинстві в кабінеті батька було те, що йому часто позували привабливі напівголі натурниці. «Жінками я почав цікавитися рано — років з шести, — згадував Жан-Поль. — Особливо подобалася мені наша красуня покоївка Жаннет, яка часто служила моделлю батькові. Коли вона йшла до нього в майстерню, у нас з братом моментально з'являлося безліч питань до тата, і ми стрімголов летіли до нього». Батько намагався прищепити любов Жана-Поля до скульптурного ремесла, мріючи, що він стане продовжувачем його справи, але синові було цікавіше проводити час в іграх з однолітками. Всю війну і окупацію мадам Бельмондо прожила з дітьми в провінції, в Клермонтані, нічим не виділяючись серед інших жителів, як і всі переносячи тяготи війни, вистоюючи в чергах за продуктами, економлячи на всьому і рятуючись в підвалі від бомбардувань союзників. Голова сім'ї, Поль Бельмондо, провів ці роки в Парижі, продовжуючи працювати в своїй майстерні, грошей від його праць ледве вистачало на утримання сім'ї через війну і німецьку окупацію. Після закінчення війни сім'я возз'єдналася і мешкала в XIV окрузі Парижа, в будинку № 4 по вулиці Віктор-Консідеран, де знаходилася квартира батька, а поблизу, на авеню Денфер-Рошеро, — майстерня. Через свій неспокійний характер Жан-Поль змінив безліч шкіл, і в кожній як новачкові йому доводилося затверджуватися серед однокласників, часто за допомогою бійок. Спочатку він відвідував школу на вулиці Анрі Барбюса, але не протримався там і року. Батьки перевели його в інший навчальний заклад в VI окрузі, в так звану «ельзаську школу». Звідки його виключили за погану поведінку. У виданій Жан-Полю вчителями характеристиці йшлося, що він відрізнявся нестерпним і безглуздим характером. З п'ятнадцяти років Жан-Поль ходив до престижного паскалівського коледжу в XVI окрузі Парижа — в цей район надовго переїхали його батьки. Але й у цьому коледжі Жан-Поль став учасником різноманітних витівок. Навчався Жан-Поль середньо. В коледжі під час бійки Жан-Полю перебили ніс, через що він отримав на все життя так званий «боксерський ніс». Саме цього часу Жан-Поль став цікавитися боксом (до цього він мав схильність до велосипедного спорту та футболу, у школі він був воротарем), особливо після того, як його кумир, боксер-чемпіон Франції в середній вазі Марсель Сердан, переміг непереможного до цього чемпіона світу американця Тоні Заля. Коли Жан-Полю було шістнадцять років, він зазнав первинного зараження туберкульозом і батьки відправили до Аланшу, в гори Оверні, що славилися своїми цілющими джерелами, де він одужав. Жан-Поль прожив цілий рік серед місцевих селян, допомагав їм у сільськогосподарських роботах, ходив на танці, залицявся до дівчат, яким дуже лестить увага «справжнього парижанина». У ті часи в багатьох французьких селах у недільні дні влаштовувалися веселі гуляння і ярмарки. «Я регулярно відправлявся на них і брав участь у всіляких конкурсах, часто виграючи призи, — згадував Жан-Поль. — Я вдавав із себе клоуна, намагаючись розсмішити присутніх селян. Коли мені це вдавалося, я був просто на вершині блаженства. Потреба смішити, дарувати людям гарний настрій народилася у мене в Аланші». Повернувшись з Аланшу, він вирішує стати актором і навчається у Раймонда Жирара. У 1950 році починає виступати в лікарнях міста Парижа у виставі «Спляча красуня». За шість місяців, Раймонд Жирар допоміг підготуватися до іспитів до Національної консерваторії драматичного мистецтва у Парижі, які Бельмондо завалив, але в жовтні 1951 його взяли вільним слухачем. У січні 1952, він повторно здає іспити, але знову зазнає невдачі. Тільки в жовтні 1952, його, нарешті, зарахували. Його взяв на свій курс прекрасний актор і педагог П'єр Дюкс, який розгледів у ньому задатки комедійного актора.

1950-ті

За чотири роки в консерваторії Жан-Поль Бельмондо потоваришував з Жаном Рошфором, Жан-П'єр Мар'єлем, Бруно Кремером, П'єром Верньє і Мішелем Боном. Він також брав участь у театральних постановках під керівництвом Мішеля Галабрю. У 1953 році він зустрів Елоді Константу, танцюристку на прізвисько Рене Константа, яка стала його компаньйонкою. Хоч пара жила життям богеми, але у 1954 році у них народилася дочка — Патриція.

Після завершення навчання Жан-Поль починає професійну діяльність на сцені та проводить значну частину свого життя 50-х років, працюючи у театрі (на схилі літ також).

Проходячи стажування в «Комеді Франсез», Бельмондо грав у клоделівській драмі «Оголошення, зроблене Марі», вольтерівському «Кандиді», в опереті Франсіса Лопеца «Андалусія» і в мольєрівських «Скупий» і «Жоржі Дандене». У 1956 році Бельмондо випускає дипломний спектакль «Любов і рояль» за п'єсою Фейдо і удостоюється позитивної оцінки. Починаються виснажливі гастролі по провінції з різними трупами. «Приміщення не опалюється, і ми, щоб зігрітися, розігрували на сцені пристрасті…» — згадує актор.

Бельмондо дебютує в кіно. Фільм Еснера «Неділя… Ми будемо красти» (1956) з його участю пройшов непомітно. Потім він з'являється в картинах «Будь красивою і мовчи», «Дивна неділя» Марка Аллегре і «Обманщики» Марселя Карне (1957). У «Ошуканець» Жан-Поль грав злодюжку Лу, ​​а в масовці була зайнята його майбутня дружина балерина Рене Констан. Через роки вона зізнається, що Бельмондо підкорив її незбагненним шармом, на який зліталися як метелики жінки. Саме тоді Жан-Поль придумав коханій нове ім'я — Елоді.

Після психологічної сімейної драми «На подвійний поворот ключа» Клода Шаброля Бельмондо знімається в головній ролі в першому повнометражному фільмі Жан-Люка Годара «На останньому подиху». Його герой, Мішель Пуакар, викрадає машину, вбиває поліцейського; потім, приїхавши в Париж, намагається умовити подружку-американку втікати разом з ним, але та видає його поліції. Мішель може сховатися, але воліє померти від кулі поліцейського. Годар кожен день щось вигадував. Жан-Поль і його партнерка Джин Сіберг постійно імпровізували. У результаті фільм став сенсацією світового кінематографа.

«Все моє життя після фільму на останньому диханні нагадувала казку, — згадує Бельмондо. — Телефон дзвонив з ранку до вечора. Мені здавалося, що це довго не триватиме, і тому давав згоду на участь в будь-якій картині. Словом, життя була схоже на сон. Особливо, коли я раптом опинився в обіймах Софі Лорен, Джини Лоллобріджиди і Клаудії Кардинале. То були 60-ті роки „солодкого життя“. У закладах на Віа Венето в Римі можна було побачити найкрасивіших жінок світу. Божевілля тривало всі ночі. Я пробув там шість місяців і зробив чотири фільми підряд».

Наступного року Бельмондо закріпив своє реноме, зігравши у найкращому фільмі великої Софі Лорен — «Дві жінки», за який їй було присуджено американську кінопремія «Оскар». Свої власні найкращі ролі він зіграв у режисерів французької «нової хвилі»: того ж Годара («Жінка є жінка», 1961), Луї Маля («Злодій», 1967), Франсуа Трюффо («Сирена з „Міссісіпі“», 1969), Клода Шаброля («Доктор Пополь», 1972).

1970-ті

У 1973 році Бельмондо продюсує фільм Алена Рене «Стависький» і сам знімається в головній ролі. Публіка обурилася, чому аферист у його виконанні такий привабливий? Актор заперечував. «Та хіба буває непривабливий шахрай? Якщо він несимпатичний, йому ж нікого не обдурити!».

У «Страху над містом» (1974) Бельмондо зіграв безстрашного комісара Летельє, здатного вершити чудеса за праве діло. Фільм ряснів небезпечними сценами. Жан-Поль бігав по даху поїзда, що їде у метро, висів на тросі, прикріпленому до гелікоптера. Режисер Анрі Верней захоплювався ним: «Я не знаю нікого, крім нього, хто міг би з нормальної ситуації перейти до каскадерських трюків, а після них просто продовжувати те, що потрібно при зйомках любовних сцен… Він завжди бездоганний… Однак не зашкодить, коли, наприклад, режисер трошечки приборкує його темперамент…».

1980-ті

1987 — повернення на театральну сцену вперше з 1959 року, і з цього моменту поєднував роботу в кіно і театрі. Актор створив компанію «Cerito» (дівоче прізвище його бабусі) для виробництва власних фільмів.

У 1989 році Бельмондо був нагороджений премією «Сезар» за фільм «Улюбленець долі». Актор відмовився від трофею, бо Бальдаччіні Сезар — скульптор статуетки премії, колись не дуже добре відгукувався про роботи його батька, скульптора Поля Бельмондо.

1990-ті

У 1992 році Жан-Поль продає комерційному телебаченню — «Каналу плюс» права на ті фільми, які були зроблені за участю його компанії, і купує приміщення театру «Вар'єте» на Монмартрівському бульварі. «Цей театр, — говорить Жан-Поль Бельмондо, — населений привидами дорогих мені людей. Саме на цій сцені Фредерік Леметр зіграв Кіна. Я бачу у всьому цьому перст долі. Від стін „Вар'єте“ виходять добрі хвилі».

У своєму театрі він зіграв в 1993 році «Дамського кравця». У цьому ж році його спіткало велике горе: у пожежі загинула рідна дочка — Патрісія, заснувши біля каміна.

Незадовго до свого шістдесятиріччя Бельмондо говорив в інтерв'ю: "Я втомився від злочинців і поліцейських … Зіграно їх предостатньо. Зараз мене приваблюють комедійні і класичні ролі. Якщо мої мрії здійсняться, я заради театру кину кіно … " Але кіно він не кидає. Після «Улюбленця долі» Бельмондо знімається у Жоржа Лотнера у фільмі «Незнайомець в домі» (1992). Він показує відродження свого героя, адвоката Ектора Лурсена. Опустившогося і неохайного спочатку, юрист перетворюється у фіналі картини, і з блиском веде захист на суді.

Не менш переконливо Бельмондо грає Фонтена-батька і Фонтена-сина в картині «Знедолені» (1995) режисера Лелуша. Потім виходить фільм за відомою п'єсою Саши Гітрі «Дезіре» у постановці Бернара Мюра. Демонструючи весь арсенал акторських виражальних засобів, Жан-Поль вимовляє дотепні і палкі монологи драматурга.

Нарешті настала ясність в його особистому житті. Розлучившись з Лаурою Антонеллі, Бельмондо якийсь час залицявся до бразильської манекенниці Карлос Сотомайер, дочки великого банкіра. Але і цей роман виявився недовговічним. Після Сотомайер в його життя надовго увійшла парижанка, колишня танцівниця Наталі Традівіл.

Восени 1995 року, коли вже була оголошена театральна прем'єра комедії Фейдо «Блоха у вусі» («Ревнивець»), Жан-Поль несподівано опинився в клініці з інсультом. Одна нога відмовлялася йому коритися. Йому довелося розпустити трупу, розрахуватися з усіма, повернути гроші за квитки. На лікування пішло кілька місяців. Прем'єра «Блохи у вусі» відбулася в середині жовтня 1996 року і пройшла з великим успіхом. Бельмондо з'являється на сцені в ролі Емануеля Шандебіза, директора компанії, а потім, за геніальної примхи Фейдо, раптом виявляється в зовсім іншій іпостасі, в ролі готельного слуги, випиваки. «Для актора це приголомшливе перевтілення, і сценічне, і розумове», — стверджував Жан-Поль.

У 1998 році на знімальному майданчику знову зустрілися Бельмондо і Делон. Постановник фільму «Один шанс з двох» Патріс Леконт запропонував акторам ролі двох немолодих французів з досить невиразним минулим. За сюжетом в їх життя вторгається молода жінка (Ванесса Параді), яка дізналася від вмираючої матері, що хтось із них — її батько. Гостросюжетний фільм, насичений трюками, був тепло прийнятий публікою.

2000-ні роки

На початку серпня 2001-го Бельмондо переніс інсульт. У той сонячний літній день він грав з друзями у футбол на Корсиці і раптом впав, як підкошений — було діагностовано інсульт. Свідомість повернулася досить швидко, але мова оніміла, і тіло не слухалося. Лікарі вважали, що світло життя в очах актора може потьмяніти в будь-який момент. З тих пір Жан-Поль припинив роботу в театрі і кіно.

2008 року 74-річний актор повертається на знімальний майданчик, знявшись у фільмі режисера Франсіса Юстера «Чоловік та його собака». В інтерв'ю журналу «Парі-Матч» Бельмондо сказав про цю свою роботу: «Хоча я знявся в 95 фільмах і зіграв 40 театральних ролей, на цих зйомках я був щасливий як ніколи. Цей фільм не схожий на те, що я робив раніше, ця робота — зовсім в іншому ключі».

Французький шансоньє Шарль Азнавур, який помер 1 жовтня 2018 року, напередодні своєї смерті оприлюднив світлину в Інстаграм, де він зображений із помітно постарілим Жан-Полем Бельмондо. Фото підписане: «Мій друг назавжди Жан-Поль» (фр. Mon ami de toujours Jean-Paul).

Нагороди

• Командор ордена Почесного легіону
• Командор ордена мистецтв та літератури
• Премія «Сезар»(1989)

Фільмографія

1. 1956 — Мольєр / Moliere
2. 1957 — Пішки, верхи та на машині / A pied, a cheval et en voiture
3. 1958 — Дурисвіти / Les Tricheurs
4. 1958 — Недільні друзі / Les Copains du dimanche
5. 1958 — Будь красивою та помовчуй / Sois belle et tais-toi
6. 1958 — Дивна неділя / Un drole de dimanche
7. 1959 — Єдиний ангел на землі / Ein Engel auf Erden
8. 1959 — На подвійний поворот / A double tour
9. 1959 — На останньому подиху / A bout de souffle
10. 1959 — Три мушкетери / Les Trois mousquetaires
11. 1960 — Зваж на всі ризики / Classe tous risques
12. 1960 — 7 днів, 7 ночей / Moderato cantabile
13. 1960 — Француженка та кохання / La Francaise et l'amour
14. 1960 — Розваги / Les Distractions
15. 1960 — Шарлотта та її Жюль / Charlotte et son Jules
16. 1960 — Листи послушниці / Lettere di una novizia
17. 1961 — Чочара / La Ciociara
18. 1961 — Леон Морен, священик / Leon Morin, pretre
19. 1961 — Жінка є жінка / Une Femme Est Une Femme
20. 1961 — Бездоріжжя (Ла В'ячча) / La viaccia (Le mauvais chemin)
21. 1961 — Знамениті любовні історії / Amours celebres — Льозен
22. 1961 — Помста Марсельця / Un nomme La Rocca
23. 1961 — Розповідь Рів'єри / Riviera-Story
24. 1962 — Картуш / Cartouche
25. 1962 — Мавпа взимку / Un singe en hiver
26. 1962 — Стукач / Le Doulos
27. 1962 — Дон Джованні з Блакитного Берегу / I Dongiovanni della Costa Azzurra
28. 1962 — Найкоротший день / Il Giorno piu corto
29. 1962 — Щедре серце / Un coeur gros comme ca
30. 1963 — Бананова шкірка / Peau de banane
31. 1963 — Старший Фершо / l'Aine des Ferchaux
32. 1963 — Драже з перцем / Dragees au poivre
33. 1963 — Бурне море / Mare matto
34. 1964 — Людина з Ріо / l'Homme de Rio
35. 1964 — Сто тисяч доларів на сонці / Cent mille dollars au soleil — Рокко
36. 1964 — Щаслива втеча / Echappement libre
37. 1964 — Вихідні на березі океану / Week-end a Zuydcoote
38. 1964 — Полювання на чоловіка / la Chasse a l'homme
39. 1965 — Чудовим літнім ранком / Par un beau matin d'ete
40. 1965 — Безтямний П'єро / Pierrot le fou
41. 1965 — Пригоди китайця в Китаї / Les Tribulations d'un Chinois en Chine
42. 1966 — Чи горить Париж? / Paris brule-t-il ?
43. 1966 — Ніжний пройдисвіт / Tendre voyou
44. 1967 — Казино «Ройяль» / Casino Royale
45. 1967 — Злодій / Le Voleur
46. 1968 — Називайте мене «О»! / Ho!
47. 1969 — Мозок / Le Cerveau
48. 1969 — Сирена з «Міссісіпі» / la Sirene du Mississippi
49. 1969 — Бог вибрав Париж / Dieu a choisi Paris
50. 1969 — Чоловік, який мені подобається / Un homme qui me plait
51. 1970 — Борсаліно / Borsalino
52. 1971 — Повторний шлюб / Les Maries de l'an II
53. 1971 — Зломники / le Casse
54. 1972 — Доктор Пополь / Docteur Popaul
55. 1972 — Скумон / la Scoumoune
56. 1973 — Спадкоємець / l'Heritier
57. 1973 — Надзвичайний / le Magnifique
58. 1974 — Ставіски / Stavisky…
59. 1975 — Страх над містом / Peur sur la ville
60. 1975 — Невиправний / l'Incorrigible
61. 1976 — Приватний детектив / L'Alpagueur
62. 1976 — Труп мого ворога / le Corps de mon ennemi
63. 1977 — Потвора / l'Animal
64. 1979 — Хто є хто / Flic ou voyou
65. 1980 — Гра в чотири руки / le Guignolo
66. 1981 — Професіонал / le Professionnel
67. 1982 — Ас із асів / l'As des as
68. 1983 — Людина за гранню (Поза законом) / le Marginal
69. 1984 — Авантюристи / les Morfalous
70. 1984 — Весела Пасха / Joyeuses Paques
71. 1985 — Пограбування / Hold-up
72. 1987 — Одинак / le Solitaire
73. 1988 — Улюбленець долі / Itineraire d'un enfant gate
74. 1992 — Невідомий в будинку / l'Inconnu dans la maison
75. 1995 — Сто та одна ніч Симона Сінема / les Cent et une nuits de Simon Cinema
76. 1995 — Знедолені / Les Miserables
77. 1996 — Дезіре / Desire
78. 1998 — Один шанс на двох / Une chance sur deux
79. 2000 — Можливо / Peut-etre
80. 2000 — Актори / les Acteurs
81. 2000 — Амазонія / Amazone
82. 2001 — Вільне падіння / L'Aine des Ferchaux
83. 2008 — Чоловік та його собака / Un homme et son chien

Література

• Александр Брагинский. «Жан-Поль Бельмондо». Издательство: Панорама, 1997. ISBN 5-85220-528-1
• Александр Брагинский. «Жан-Поль Бельмондо». Издательство: Феникс, 1998. ISBN 5-222-00271-3