Жан Жозе́ф Буї́з (фр. Jean Bouise; 3 червня 1929, Гавр, Франція — †6 липня 1989, Ліон, Франція) — французький актор. Лауреат премії «Сезар» 1980 року за найкращу роль другого плану у фільмі «Удар головою» (1979).

Біографія

Жан Буїз народився 3 червня 1929 року у Гаврі, Франція. Освіту здобув у Хімічному інституті в Руані. У 1950-і роки почав відвідувати театральні курси. Познайомився з театральним режисером Роже Планшоном[fr] та брав участь у становленні театру Комедії в Ліоні. У 1950-і роки Жан Буїз був одним із засновників театру «Théâtre de la Cité» міста Віллербанн, де служив актором трупи, граючи у виставах в постановці Планшона, у тому числі у «Тартюфі» та в «Бравому солдатові Швейке».

Кар'єра

У кіно Жан Буїз почав зніматися у 1960-і роки, граючи головним чином другорядні ролі у таких фільмах, як «Негідна стара пані» (1965), «Дзета» (1969) та «Визнання» (1970) Коста-Гавраса, «Не торкайся до мене» (1971), «Повернення високого блондина» (1974), «Спеціальний відділ» (1975) та «Моесьє Кляйн» (1976). З часом Жан Буїз став одним з найвідоміших акторів другого плану французького кіно.

За ролі у «Старій рушниці» (1975) Робера Енріко та у фільмі «Слідчий Файяр на прізвиську „Шериф“» (1976) Іва Буассе Буїз був номінований на Сезара як найкращий актор другого плану, та отримав цю нагороду у 1980 році за роль у фільмі Жан-Жака Анно «Удар головою».

Під кінець життя зіграв у Люка Бессона у його перших фільмах: дипломата радянського посольства у Франції у фільмі «Нікіта», дядька Луї у «Блакитній безодні», начальника станції у «Підземці», старого, що навчає наново говорити героя П'єра Жоліве у стрічці «Остання битва».

Особисте життя

Жан Буїз був одружений на акторці Ізабель Садоян (нар. 12.05.1928).

Помер Буїз 6 липня 1989 року у французькому Ліоні на лікарняному ліжку від раку легенів. Похований під майже анонімною могильною плитою на кладовищі Сент-Ілеер-де-Бренс в Ізері. Люк Бессон дуже переживав смерть актора, з яким вони були дружні, до того ж йому пришилося монтувати останній фільм за участі Буїза «Нікіта» уже після смерті актора. «Це було важко — монтувати кадри з близькою людиною, якої вже немає», — розповідав Бессон.