25.08 Україна попрощалася з оборонцем Маріуполя та Азовсталі, азовцем Лєпіним Євгеном на псевдо "Ліпа". Прощання відбулося на Байковому кладовищі. Опізнання полеглого відбулося за татуюванням. Вічна пам'ять захиснику України!

***

“24 вересня я приїхала в Маріуполь. Ми подали заяву. І 25-го ми розписалися. І цього дня у нас була така весільна подорож: ми поїхали в Урзуф, на День пам’яті загиблих “азовців”. А тепер я дивлюсь на ці відео, і в мене такі асоціації, ніби це День пам’яті, але насправді – день мого весілля”, – розповіла Ольга Лєпіна.

Наталія, мама загиблого воїна-“азовця”, згадує, яким був її син.

“Він народився у Маріуполі, був звичайним хлопцем. Дуже любив техніку, він дуже любив техніку. Жив, радів життю. Він вчився у виші і робив інженером. А потім, коли скоротили, бо були так часи, він пішов ремонтувати техніку. І коли в лютому 15 року обстріляли “Східний” з “Градів”, він сказав: “Усе, я більше не можу. Я піду захищати свою країну і захищати свій Маріуполь”. Він казав: “Я буду захищати свій Маріуполь”. Він поїхав у Київ, пройшов всі тренування. Його зачислили. Він казав, що не всіх зачисляють. Він мало розповідав про те, що вони там робили, як вони робили, хто друзі. Може, у них було так прийнято. Я не знаю. Але мало розповідав про це… А так, коли 24 лютого, то вже взяв і автомат до рук”, – згадує мама Євгена.

94 дні жаху, який довелося пережити у знищеному Маріуполі та дорогою до Києва, Наталія детально описала у власному щоденнику.

Щоденник
Перший день війни. Ранок. 4:30. Почали стріляти “Гради” зі сходу. Я підскочила з ліжка і довго стояла біля вікна в кімнаті Жені. Моторошне відчуття, що почалася війна.

Сьомий день війни. Пішла на Кірова до Лори. Поки дійшла, вся промокла наскрізь. Людей на вулиці багато. Всі якось ходять туди-сюди, щось шукають. Люди якісь сірі, як цигани. У Лори не було ні світла, ні води, ні опалення. Сирени мовчать. Постійні обстріли. Весь обрій горить. Чути розриви. Снаряд потрапив у приватний сектор.

Сестра Наталії, Лариса Калитаєва, пригадує жахливі обстріли свого рідного міста Маріуполь:

“Доки ми там були, ми бачили, що йде “відповідь”, як стріляють танки, а потім йде “відповідь”. Потім у наш двір, а ми стояли біля річки на Кіровському, заїхали, як кажуть, “ДНРівці”. Вони виставили кілька танків у дворі, виставили БТРи, ще якісь гармати. І ось це з нашого двору ніби вони ці будинки бомбили, казали, що там скрізь снайпери. Але якщо снайпер десь сидить, це не означає, що треба 14-поверхівку так розбомбити, щоб залишилася купа червоної цегли. Там дуже багато людей загинуло, дуже багато у цьому будинку. Бомбили, звичайно, наше місто нещадно. Просто місто-привид”.

Мама загиблого воїна розповідає, як тоді росіяни знищували “Азовсталь”.

“Я чула, як ті авіабомби падають на “Азовсталь”. Вони кожні три секунди падали. Кожні три секунди! І вони такі важкі і такий глухий звук. По землі така хвиля йде дуже сильна. І ти дивишся на те, і думаєш: “Там твій син”. А вони бомблять. “Азовсталь” переді мною на горизонті. Так недалеко, десь кілометрів 7-8, якщо по прямій. І він завжди чорний. Чорний-чорний дим завжди над “Азовсталлю”. Вони просто знищували все. То було дуже страшно”, – каже Наталія.

“Мені приснився сон з 15-го на 16-те, що я його ховаю. Я заснула дуже пізно. Мені приснився сон, що я його ховаю. Я встала і почала йому писати, бо ми переписувались перед тим, як він лягав спати. Зранку він заходить в мережу, щоб я в Telegram бачила, що все ок, о котрій він встав. Не важливо, скільки це годин. Але він не заходив… Потім подзвонила мама. Зазвичай мама мені дзвонить, плаче. А тут вона… Мене вбила фраза: “Як наш пацан? Все нормально?” “Я ж нічого не знаю”, кажу. “Точно? Точно, брехати не буду…” – згадує Ольга.

***

Його привезли до Києва ще 6 червня. Але бюрократична тяганина до цього часу не дозволяє поховати Женю. Військкомат, поліція, патронатна служба — і знову по колу. Куди далі звертатись, Оля просто не розуміє. А відповіді на це запитання ніхто не дає.

«Коли загинув чоловік, мені сказали — все згодом, просто чекайте, створили групу в телеграмі з родичами загиблих. От привезли тіло. 5 червня повідомили мамі: тіло вашого сина приїхало. Куди? Що? Нічого. 6-го зранку мені дзвонить поліція і каже: дайте нам документ про те, що ваш чоловік загинув. В мене немає таких документів. Кажу — ось тільки тіла приїхали. Куди? Що? Вона мені говорить: тіло вашого чоловіка в Києві, на вулиці Оранжерейній. А! Дякую, що сказали».

Опізнання тіла — окрема процедура. Тут теж виникла плутанина. В поліції стверджують, що тіло Євгена Лєпіна опізнали за татуюваннями, у патронатній службі кажуть, що за формою. Родину до цієї процедури поки не допускають, чекають на результати тесту ДНК.

«Я телефоную Наталці в патронатну службу: “Наталочко, мені тут дзвонять із поліції стосовно ДНК…” Вона каже: “Що поліція розуміє? Це ж усе не так швидко, не так легко”. Я її питаю: “А можна дізнатися, за чим опізнали мого чоловіка?” — “За формою”. А ми лежимо з мамою на дивані: “За формою?” — “Ну так, за шевронами, у них же наліпки”. Говорю, що мені поліція сказала, мовляв, за татуюваннями. — “Які татуювання? Там тіла вже у такому стані, що ти нічого не опізнаєш”».