Олекса́ндр Іва́нович Марине́ско (2 (15) січня 1913, Одеса — 25 листопада 1963, Ленінград) — командир Червонозоряного підводного човна С-13 Краснознаменної бригади підводних човнів Краснознаменного Балтійского флоту, капітан 3-го рангу, відомий за «Атаку сторіччя», коли був потоплений німецький корабель «Вільгельм Ґустлофф». Герой Радянського Союзу (посмертно, 1990 рік).

Перед війною

Народився в Одесі в сім'ї румунського робітника Іона Маринеску, мати — українка.

У 1920–1926 роках навчався в одеській трудовій школі № 36 (нині школа № 105, вул. Пастера, 17), де закінчив 6 класів, після чого став учнем матроса. За старанність і терплячість був направлений в школу юнг, по закінченні якої ходив на суднах Чорноморського пароплавства матросом 1 класу. У 1930 році поступив в Одеський морехідний технікум і, закінчивши його в 1933 році, ходив третім і другим помічником капітана на пароплавах «Ілліч» і «Червоний флот».

У листопаді 1933 року по путівці комсомолу (за іншими даними, по мобілізації) був спрямований на спеціальні курси командирського складу Робытничо-Селянського Червоного флоту, після закінчення яких його призначили штурманом на підводний човен Щ-306 («Пікша») Балтійського флоту. У березні 1936 року в зв'язку з введенням персональних військових звань О. І. Маринеско отримав звання лейтенанта, в листопаді 1938 — старшого лейтенанта. Закінчивши курси перепідготовки при Червонопрапорному навчальному загоні підводного плавання імені С. М. Кірова, він служив помічником командира на Л-1, потім командиром підводного човна М-96, екіпаж якого за підсумками бойової та політичної підготовки 1940 року зайняв перше місце, а командир був нагороджений золотим годинником і підвищений у званні до капітан-лейтенанта.

В роки війни

У перші дні Німецько-радянської війни підводний човен М-96 під командуванням Маринеско був перебазований в Палдіскі, потім в Таллін, стояла на позиції в Ризькій затоці, зіткнень з противником не мала. У серпні 1941 року підводний човен планували перекинути на Каспійське море в якості навчального, потім від цієї ідеї відмовилися. У жовтні 1941 року Маринеско виключили з кандидатів у члени ВКП(б) за пияцтво та організацію в дивізіоні ПЧ азартних карткових ігор (комісар дивізіону, що допустив подібне, отримав десять років таборів з відстрочкою виконання вироку і був направлений на фронт). 14 лютого 1942 підводний човен під час обстрілу було пошкоджено артилерійським снарядом, ремонт зайняв півроку. Лише 12 серпня 1942 М-96 вийшов у черговий бойовий похід. 14 серпня 1942 човен атакував німецьку важку плавучу батарею (нім. schwerer Artillerie-Träger) SAT-4 «Хелене» (400 брт). За спостереженням командира Маринеско, в результаті атаки корабель пішов на дно. Але в 1946 році «потоплений» корабель був переданий Балтійському флоту. Повертаючись з позиції раніше терміну (закінчувалися паливо і патрони регенерації), Маринеско не попередив радянські дозори, а при спливанні не підняв військово-морський прапор, в результаті чого човен ледь не потопили радянські катери.

У листопаді 1942 року М-96 вийшов у Нарвську затоку для висадки групи розвідників для операції по захопленню шифрувальної машини «Енігма» в штабі німецького полку. Але шифрувальної машини у ньому не виявилося. Тим не менш, дії командира на позиції оцінили високо, і О. І. Маринеско нагородили орденом Леніна. В кінці 1942 року О. І. Маринеско було присвоєно звання капітана 3-го рангу, його знову прийняли кандидатом у члени ВКП(б), але в хорошій в цілому бойовий характеристиці за 1942 рік командир дивізіону капітан 3-го рангу Сидоренко все ж зазначив, що його підлеглий «на березі схильний до частих випивок».

У квітні 1943 року О. І. Маринеско призначений командиром ПЧ С-13, на якому він прослужив до вересня 1945 року. У 1943 році С-13 в бойові походи не виходив, а командир потрапив у чергову «п'яну» історію. У похід підводний човен під його командуванням вийшов тільки в жовтні 1944 року. У першу ж добу походу, 9 жовтня, Маринеско виявив і атакував транспорт «Зігфрід» (553 брт). Атака чотирма торпедами з невеликої дистанції не вдалася, по транспорту довелося вести артилерійський вогонь з 45-мм і 100-мм гармат підводного човна. За спостереженням командира, в результаті влучень корабель (водотоннажність якого Маринеско в доповіді завищив до 5000 тонн) почав швидко занурюватися у воду. В дійсності, пошкоджений німецький транспорт був пізніше відбуксований в Данциг і до весни 1945 року відновлений. За даний похід підводний човен С-13 отримав орден Червоного Прапора.

З 9 січня по 15 лютого 1945 О. І. Маринеско знаходився в своєму п'ятому бойовому поході, протягом якого були потоплені два німецьких пасажирські лайнери — «Вільгельм Густлофф» і «Штойбен». Перед цим походом командувач Балтійським флотом адмірал В. Ф. Трибуц вирішив передати Маринеско суду військового трибуналу за самовільне залишення корабля в бойовій обстановці (в передноворічну ніч командир на дві доби покинув корабель, екіпаж якого за цей час «відзначився» з'ясуванням відносин з місцевим населенням), але виконання цього рішення затримав, давши можливість командиру та екіпажу спокутувати провину в бойовому поході. Таким чином, С-13 став єдиним «штрафним» підводним човном радянського флоту.

На рахунку Маринеско чотири потоплених транспорти масою в 42 557 брутто-реєстрових тонн. Світова преса називала Маринеско «підводником номер 1». При цьому Маринеско був виключений з кандидатів у члени партії (в жовтні 1941 року); відданий під суд військового трибуналу (суд не відбувся завдяки потоплення «Вільгельма Густлова»); понижений в званні з капітана 3 рангу до старшого лейтенанта; вигнаний спочатку з підводного флоту, а потім і взагалі з ВМФ.

Пам'ять

Похований на Богословському кладовищі Санкт-Петербургу.

5 травня 1990 року, майже через 27 років після смерті, О. І. Маринеско був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а в місті Калінінграді йому встановлено пам'ятник.

Іменем Маринеско назване Одеське морехідне училище, в Калінінграді, Кронштадті та Одесі Олександру Маринеско встановлені пам'ятники.