Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський (7 листопада 1936, Первомайськ — 26 травня 2004, Київ) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.

Дитячі роки

Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі "Птахокомбінат". Будинок, що зберігся і нині, знаходиться в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка». Надалі сім'я переїхала в р-н "Богополя". Там же, в школі № 17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливою теплотою згадують про цю людину. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.

Акторська, режисерська діяльність

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров.[2] Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есеї "Хто і що для мене незалежність України", і в повісті "Пересадка". Проте розбурхана "хрущовською відлигою" столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій "Світ без війни" (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: "Дочка Стратіона" (1964), "Ескадра повертає на захід" (1966), "Берег надії" (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, "Дума про Британку" (1970) - роль Несвятипаски, "Тихі береги" (1973), "Климко" (1984), документальні фільми "Слово про Андрія Малишка" (1983), "Щоденники О. П. Довженка" (у співавторстві з Леонідом Осикою), "Щоденник. Довженко. 1941-1945" (1993), "Чигирин - столиця гетьмана Богдана Хмельницького" (1993), "Батурин - столиця гетьмана Івана Мазепи" (1994), "Галич - столиця князя Данила Галицького" (1995), "Гетьман Сагайдачний" (1999).

Літературна діяльність

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі "Дніпро" (ч. 2, 1957), відтак - у "Жовтні" (нині "Дзвін") (ч. 8, 1958), "Вітчизні" (ч. 5, 1960) і "Прапорі" (нині "Березіль") (ч. 8, 1960). Публікація в "Літературній газеті" від 7 квітня 1961 р. "З книги першої, ще не виданої" містила дванадцять поезій. Перша збірка "Атомні прелюди" побачила світ 1962 року, разом зі збірками "Тиша і грім" Василя Симоненка і "Соняшник" Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно – це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми – шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників – є таланти, зрілі, освідчені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка "Поезії", у 1978 - "На срібнім березі". Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

У 1982 р. побачила світ збірка "Київ", згодом - "Вибране" (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові - повісті "Сіроманець", "Первінка" та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відді­ленні ПЕН-клубу.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі, (ділянка № 49а).

Ознаки індивідуального стилю

Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов’язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу. Лірика його першої збірки - «Атомних прелюдів» - була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з поперед­ньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність «раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різни­цею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.

Творчість Вінграновського характеризується еволюцією його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій – до стишення, інтимізації, пом’якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів. 

Збірка «Сто поезій» свідчить про активні творчі пошуки самовираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та найзначущіші зміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло...»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні...»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — Безнебна ніч — татари де?! — прийшла...»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що залишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) у вірші «На болоті».

Любовна лірика М. Вінграновського характеризується наявністю ознак петраркізму, зокрема це втілюється у зображенні поетом високих платонічних почуттів ліричного героя до коханої, звертанні до неї на «Ви», змалюванні кохання у різних іпостасях: як святого, блаженного та як такого, що причиняє біль. Співмірність лірики М. Вінграновського із петраркізмом простежується і на жанровому рівні, про що свідчить використання поетом сонетних та елегійних форм.

Жанрова палітра лірики поета надзвичайно різноманітна: у творчому доробку автора крім класичного сонета й елегії, є медитація, романс, станси, японське хокку, верлібр, вірші, написані гекзаметром та античним елегійним дистихом.

Важливою сторінкою творчості поета є проза, надто повісті й оповідання 80-х років. Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими тут щедро наділяються звірі, птахи, рослини й води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, наприклад, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».

Нагороди

• Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч».
• Почесна Грамота Президії Верховної Ради України
• Лауреат літературної премії «Благовіст»
• Лауреат премії Фундації Антоновичів (США)

Твори

=== Збірки віршів =1962 Нагибатора

• Сто поезій (1966)
• Поезії (1971)
• На срібнім березі (1978)
• Київ (1982)
• Губами теплими і оком золотим (1984)
• Цю жінку я люблю (1990)
• З обійнятих тобою днів (1993)
• Любове, ні! не прощавай! (1996)

• Світ без війни (1958)
• Президент (1960)
• Первінка (1971)
• Сіроманець (1977)
• У глибині дощів (1979)
• Літо на Десні (1983)
• Кінь на вечірній зорі (1986)
• Чотирнадцять столиць України (1997, історичний нарис)
• Манюня (2003, повість)

• Северин Наливайко (1996)

Кіно

• Іван Орлюк («Повість полум'яних літ», 1961)
• Дончак («Сейм виходить з берегів», 1962)
• Вацлав Купка (Берег надії, 1967)
• Несвятипаска (Дума про Британку, 1970)

• Дочка Стратіона (1964, у співавт. з В. Левіним),
• Ескадра повертає на Захід (1966, співавтор)
• Берег надії (1967, роль Вацлава Купки)
• Дума про Британку (1970, роль Несвятипаски)
• Тихі береги (1973)
• Климко (1984)

• «Голубі сестри людей» (1966)
• «Слово про Андрія Малишка» (1983)
• «Щоденник О. П. Довженка» (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою)
• «Довженко. Щоденник 1941–1945» (1993)
• «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993)
• «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993)
• «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1993)
• «Гетьман Сагайдачний» (1999)