Плющ Леонід Іванович (* 26 квітня 1939, м. Нарин, Киргизія — 4 червня 2015, Франція) — математик, публіцист, літературознавець, правозахисник, член Ініціативної групи захисту прав людини, член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи.

Біографія

Народився в робітничій сім'ї. На самому початку Другої світової війни батько Леоніда пішов на фронт і не повернувся. Коли лікарі виявили у Л. Плюща кістковий туберкульоз, сім'я переїхала в Одесу. Чотири роки дитина була прикута до ліжка.

1959 Леонід закінчив школу зі срібною медаллю, вступив на фізмат Одеського держуніверситету. Рік працював сільським учителем. 1962 закінчив механіко-математичний факультет Київського національного університету. До 1968 працює в Інституті кібернетики Академії наук УРСР на посаді інженера-математика за фахом біо- і психокібернетика. Одружений, батько двох дітей.

Громадська і літературна діяльність

Бере активну участь в українському національно-демократичному русі шістдесятників. Леонід Плющ був зв'язковою ланкою між українськими й московськими правозахисниками. Саме він познайомив москвичів з українським самвидавом і возив самвидавські книги з Москви в Київ, звідки вони розходилися по всій Україні.

1964, після усунення М. Хрущова, Л. Плющ пише листа до ЦК КПРС, де висловлює свої погляди на демократизацію в СРСР. З 1966 починає писати статті для самвидаву про природу радянської держави, її ідеологію та з національних проблем в СРСР. Він, як і багато хто з дисидентів його покоління, був за переконаннями марксистом і вірив у «соціалізм з людським обличчям».

У липні 1968 Плющ звільнений з роботи у зв'язку з тим, що написав і послав у газету «Комсомольская правда» різку статтю з приводу суду над Олександром Ґінзбурґом. Почав збирати інформацію й передавати її в «Хронику текущих событий», розповсюджував «Український вісник». У 1969 став членом Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР.

У травні 1969 Л. Плющ прийнятий на тимчасову роботу робітником-брошурувальником. Скоро звільнений за те, що підписав листа до ООН.

15.01.72 після декількох обшуків Леонід Плющ заарештований, звинувачений за ст. 62 КК УРСР — «антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву Радянської влади». У січні 1973 суд визнав, що Плющ вчинив злочин у неосудному стані. 05.07.73 суд направив Плюща на примусове лікування в Дніпропетровську спецпсихлікарню з діагнозом «млявотічна шизофренія», де він перебував до січня 1976; 7-8 місяців його «лікували» галоперидолом. 03.06.74 медична комісія продовжила Л. Плющу лікування. Улітку того ж року Міжнародний конгрес математиків у Ванкувері виступає з заявою про негайне звільнення Л. Плюща. 1975 Тетяна Ходорович збирає матеріали і в самвидаві публікує книгу «Історія хвороби Леоніда Плюща». 23 жовтня в Парижі організований великий мітинг на захист Плюща. Керівники компартій Франції, Анґлії й Італії виступають з вимогами звільнити його.

У січні 1976 Л. Плющ поза його бажанням був вивезений з СРСР і з тих пір жив у Франції. Західні психіатри визнали його здоровим.

1976 Плющ пише автобіографічну книгу «На карнавалі історії», яка була перевидана багатьма мовами в багатьох країнах світу.

1977 Л. Плющ стає закордонним представником УГГ на Заході. Багато часу й сил віддає допомозі друзям, які знемагають у радянських катівнях. До кінця 70-х він позбувається ілюзій щодо можливості «доброго» соціалізму і стає переконаним антикомуністом. Інтереси його поступово зміщуються від політики до культурології й літературознавства. Плющ — член об'єднання українських письменників «Слово». Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка в галузі культурології. Автор моноґрафії «Екзод Тараса Шевченка. Навколо „Москалевої криниці“». Це оригінальне психолого-семіотичне дослідження двох редакцій поеми «Москалева криниця» методологічно близьке до тартуської структуралістської школи та відомих студій Миколи Бахтіна.

З початком демократичних змін в СРСР Плющ майже цілком присвячує себе літературі. Леонід Іванович — автор аналітичних статей про творчість Т. Шевченка, М. Хвильового, В. Барки, Б.-І. Антонича, П. Тичини, В. Стуса, М Руденка, О. Довженка, О. Галича, опублікованих в українських, французьких, російських виданнях. Автор документально-аналітичного відеофільму «З Малоросії в Україну» (1991) і статей про становище й перспективи української культури. Користується великою повагою української громадськости.

4 червня 2015 року помер у Франції у віці 77 років.

Державні нагороди

• Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.