2020-го старші сини Бутусіних — Роман та Леонід — підписали контракт із ЗСУ. Роман був випускником Львівської академії сухопутних військ. Леонід закінчив Прикарпатський військово-спортивний ліцей-інтернат. 2021 року обоє вже були на фронті на Донбасі — упродовж дев’яти місяців обороняли позиції поруч із Донецьким аеропортом. 

«Коли я з ними познайомився у 2021-му, їх до мене підселили в бліндаж, ми одразу знайшли спільну мову, ніби знали один одного тривалий час», — згадує побратим Бутусіних із позивним "Сина". Чоловік охоче розповідає, що захоплювався хлопцями.

«Я захоплювався їхнім сміливим вчинком, коли вони розповідали про свій переїзд із росії в Україну. У 2014-му в рф вони ходили й розвідували, чи справді російські війська їдуть на Донбас, бачили, як звідти повертається підбита російська техніка. А остаточно вирішили поїхати, коли почули на російському телебаченні звинувачення в бік українських військових, нібито вони збили малайзійський пасажирський літак із жінками й дітьми на борту». 

Бутусіни навіть не встигли відгуляти першу відпустку, як на початку 2022-го їх знову викликали. На фронті вони були стрільцями та помічниками гранатометника. 

«Нас іще перед широкомасштабною війною відправили на посилення кордону. Потім була передислокація, перегрупування, і ми опинилися в тому селі». Це побратим загиблих Артем розповідає про Лукашівку, яка за 20 кілометрів від Чернігова. 

У Лукашівці вони пробули чотири дні. Першого дня було тихо. Наступного село накривали «Градами» та «Ураганами», а за кілька кілометрів уже було чути гуркіт танків. 

«На четвертий день танки поїхали на нас. Я в цей момент був неподалік, відійшов від них на 10 хвилин. Коли повертався, то побачив, що зі всіх сторін нас оточують. Мене відрізали від позиції, де були хлопці, я вже не міг нічого зробити», — каже Артем. 

Шестеро доньок та шестеро синів

«У вашій родині 12 дітей?» — запитую одного з великої сім’ї Бутусіних. Григорію 18 років, він — молодший брат загиблих. На похорон одягнув піксельну форму, хоч офіційно ще не служить. 

«Так, нас порівну. Шість хлопців, шість дівчат. І так для нас і залишиться», — відповідає. А батько додає, що й Григорій уже має бойовий досвід. 

«Грішу я взяв із собою, щойно почалася в лютому ця війна. Він теж брав участь у бойових діях. У нас, козаків, заведено бути військовими. Це ціль нашого життя, мрія життя — бій за правду». Бути військовими для його синів природно; каже, що цей вибір вони зробили свідомо.

9 березня Олег Бутусін брав участь у боях на Київщині. Зв’язок із синами пропав. Батько намагався додзвонитися до хлопців, проте марно. Наступного дня він вирушив на Чернігівщину. Знав, що сини — в Лукашівці. Однак потрапити в село не зміг — його вже окупували.

«Не було інформації, чи хлопці ще живі, чи в полоні. Олег намагався кілька разів заходити в те село, але до Лукашівки не було підходу з лісу чи лісосмуг. Коли він пішов полем, назустріч вилетів дрон і виїхав БМП. Олег зрозумів, що його розсекретили, і довелося повернутися. Ми тоді чекали на нього у певному місці для прикриття, якщо відкриють вогонь», — пригадує бойовий побратим Олега Бутусіна, доброволець «Правого сектору» Іван Васелаш.

Після звільнення Лукашівки Олегу Бутусіну вдалося розшукати тіла синів. 2 квітня на своїй сторінці у фейсбуці він оприлюднив відео з місця загибелі Романа й Леоніда. 

На цвинтарі біля двох ям — чорний пакет із землею. Тією самою, котру Олег Бутусін згрібав у Лукашівці, на місці загибелі своїх синів — щоб їхню пролиту кров поховати разом із ними. Труни братів опускають під звуки пострілів та гімну України. До чорного пакета по черзі підходять усі з великої родини Бутусіних, набирають жмені землі й кидають у могили. 

Росіянин Олег Бутусін, який досі не отримав українського громадянства, разом із сином Григорієм обіцяє повернутися на фронт. Щоб боротися за Україну й за певність, що його Леонід та Роман загинули недаремно. 

https://hromadske.ua/posts/krov-moyih-siniv-prolita-nedarma-istoriya-dvoh-brativ-rosiyan-yaki-zaginuli-za-ukrayinu