Вороши́лов Климе́нт Єфре́мович (Охрімович) (рос. Ворошилов Климент Ефремович ), також популярно — Клим Ворошилов (23 січня (4 лютого) 1881 — 2 грудня 1969) — радянський військовийта політичний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, перший Маршал Радянського Союзу. У 1925—1940 роках нарком з військових і морських справ і нарком оборони СРСР. У 1953—1960 роках номінальний глава Радянської держави (Голова Президії Верховної Ради СРСР).

Обирався Депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938—1947), 2-го (1947—1951), 3-го (1951—1955) та 4-го (1955—1959) скликань, а також протягом кількох скликань Депутатом Верховної ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Зміст

Біографія

Ранні роки Керівні діячі КП(б)У під час українсько-більшовицької війни. Зліва направо:Олександр Хмельницький, Мойсей Рухимович, Мойсей Грановський,Володимир Юдовський, Климент Ворошилов, Володимир Мещеряков, Микола Подвойський, Анжеліка Балабанова,Християн Раковський, Микола Скрипник,Володимир Затонський.

Народився Клим Ворошилов 4 лютого 1881 року в селищі Верхнє, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії (нині входить до складу міста Лисичанськ, Луганської області України) у селянській родині. У своїх мемуарах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» Петро Григоренкозазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило». Закінчив початкову земську школу. Працював робітником на металургійному заводі. 1903 року вступив до Партії більшовиків. Приймав активну участь в революційному русі, неодноразово був під арештом, у засланні.

Громадянська війна

Після Жовтневої революції, у 1918 році, брав участь в обороні Донбасу від австро-германських військта в обороні Царицина (нині Волгоград) від Білої армії Денікіна. Командував робітничим революційним загоном, 5-ю українською радянською армією, Царицинською групою військ, 10-ю армією РСЧА.

В 1919 році був командуючим Харьківским військовим округом, Комісаром внутрішніх справ Української РСР та командуючим внутрішнім Українським фронтом. У квітні-червні 1919 року керував військовими операціями по жорстокому придушенню Куренівського повстання проти більшовиків у Києві, «григоріївщини» та «махновщини» на півдні України.

Командував 14-ю армією РСЧА на Південному фронті (фактично — від 7 червня 1919 р.).

За часів Польсько-радянської війни — член Реввійськради Першої кінної армії.

Участь у сталінських репресіях Телеграма в. о. секретаря Іркутського обкому Філіппова та начальника НКВД Малишева про збільшення ліміту на число розстріляних. Резолюція Сталіна «За», підпис Ворошилова — третій праворуч.

У 1921–1961 роках Ворошилов — член ЦК КПРС.

Після смерті Михайла Фрунзе, у 1925 році Ворошилов став Наркомом військових та морських справ (1934 року посаду перейменовано у Наркома оборони), у 1935 — маршалом СРСР.

Під час Великого терору Ворошилов брав участь у розгляді так званих розстрільних списків — переліків осіб, репресованих із санкції членів Політбюро ЦК ВКП(б). Підписи на списках означали винесення обвинувального вироку. Підпис Ворошилова присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч осіб.

Як член Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив велику кількість так званих лімітів (квоти на кількість репресованих згідно з наказом НКВС № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»). Так, 26 квітня 1938 року Ворошилов разом зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем і Єжовим завізував ствердну резолюцію на запиті в. о. секретаря Іркутського обкому ВКП(б) про виділення додаткового ліміту за першою категорією (розстріл) на 4 000 осіб.

Як народний комісар оборони Ворошилов брав активну участь у репресіях проти командного складу РСЧА. Зокрема, на списку з 26 командирів Червоної Армії, направленому з НКВС в НКО 28.05.1937 р., він поставив резолюцію «Тов. Єжову. Беріть усіх негідників. 28.V.1937 року. К. Ворошилов».

Друга світова війна

Командував радянськими військами у Радянсько-фінській війні 1939-40 років, зміщений через катастрофічні поразки Червоної армії у цій війні.

У роки німецько-радянської війни командував військами Північно-Західного напрямку (до 5 вересня 1941), брав участь у проведенні Ленінградської оборонної операції (10 липня — 30 вересня 1941), командував військами Ленінградського фронту (вересень 1941). Останню свою військову роль Ворошилов втратив через поразку на Ленінградському фронті взимку 1941 року (його посаду зайняв більш перспективний Георгій Жуков).

У січні 1943 року Ворошилов координував дії Ленінградського і Волховського фронтів при прориві блокади Ленінграда (операція «Іскра»).

Головнокомандувач партизанським рухом в Україні та Білорусі (вересень 1942 — травень 1943), голова Комісії з питань перемир'я (вересень 1943 — червень 1944).

Після війни

Далі у війнах Ворошилов активної участі не брав, проте зіграв значну роль у насадженні комунізму Угорщині1947 року.

Залишаючись політичною фігурою у 1953—1960 роках працював головою Президії Верховної Ради СРСР, відійшов у відставку через незгоди з Хрущовим та власну минулу лояльність Сталіну. Повернувся до ЦК КПРСза Брежнєва 1966 р. і помер трьома роками пізніше, 2 грудня 1969.

Родина

У 1910 році одружився з есеркою Голдою Горбман, з якою познайомився у засланні і прожив до її смерті у 1959 році. Дітей у Ворошилових не було. У 1918 році вони усиновили сироту Петра (1914—1984); після смерті Михайла Фрунзе взяли до себе його дітей Тимура (1923—1942) і Таню (н. 1920).

Вшанування пам'яті за часів СРСР

На честь Ворошилова було названо серію танків «КВ» та місто Ворошиловград (нині Луганськ).

Ім'я Ворошилова в 2013 році носять 745 площ, вулиць і провулків в містах та селах України, Росії і Білорусі.

У Луганську в Музеї історії і культури міста створена окрема композиція присвячена К. Е. Ворошилову.

Був доданий до скульптур монументу «Республіка», створеного в 1928 році по проекту італійського архітектора П'єро Каноника за воєнну допомогу з боку Радянського Союзу в війні 1920 року.

У Лисичанську Луганської області було встановлено погруддя К. Є. Ворошилову після присвоєння йому другої Зірки Героя Радянського Союзу. Погруддя було демонтоване 13 листопада 2015 року в рамках Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»

У мистецтві

До своєї відставки з поста наркома оборони Ворошилов як найвпливовіший військовий діяч був живим символом Червоної Армії і зростаючої військової потужності Радянського Союзу. У 20-30-х роках його оспівували як людину, яка поведе до перемоги («Адже з нами Ворошилов, перший червоний офіцер — зуміємо постояти за СРСР!»). Ворошилов — герой численних фільмів, де його грали:

• Олексій Грибов («Клятва», 1946, «Падіння Берліна», 1949, «Донецькі шахтарі», 1951)
• Микола Боголюбов («Ленін у 1918 році», 1938, «Перша Кінна», 1941, «Пархоменко», 1942, «Оборона Царицина», 1942, «Третій удар», «Звільнення», 1968—1972))
• Юрій Толубеев («Падіння Берліна», 1 варіант)
• Данило Сагал («Блокада», 1972)
• Віктор Лазарєв («Дума про Ковпака», 1973—1976; «Підпільний обком діє», 1978)
• Ігор Пушкарьов («20 грудня», 1981)
• Венслі пітха («Червоний монарх» / «Red Monarch» (Англія, 1983)
• Володимир Трошин (Олеко Дундич, 1958; «Битва за Москву», 1985, «Сталінград», У місті Сочі темні ночі, 1989)
• Євген Жариков («Перша Кінна», 1984, «Війна на західному напрямку», 1990)
• Анатолій Грачов («Ворог народу — Бухарін», 1990)
• Сергій Никоненко («Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним», 1989)
• Михайло Кононов («Ближнє коло», 1991)
• Джон Боуї («Сталін», 1992)
• Віктор Єльцов («Троцький», 1993)
• Сергій Шеховцов («Stalin: Inside the Terror», Англія, 2003)
• Юрій Олейников («Сталін. Live», 2007)
• Олександр Мохов («Смерть Таїрова (фільм)», 2004, «Стомлені сонцем 2», 2010)
• Віктор Бунаков («Тухачевський. Змова маршала», 2010)
• Валерій Філонов («Фурцева (телесеріал)», 2011)
• Вадим Померанцев («Око божий», 2012)
• Олександр Берда («Чкалов», 2012)
• Володимир Федоров («Сталін з нами», 2013)
• Віктор Бунаков («І примкнув до них Шепілов», 2009)