Гліб Оле́гович Павло́вський (5 березня 1951, Одеса — 26 лютого 2023, Москва) — російський публіцист, видавець, політтехнолог. У радянський час інформатор КДБ — брав участь у неофіційному філософсько-історичному гуртку Одеського університету, членів якого за «антирадянщину» було засуджено і ув'язнено, але Павловський через співпрацю з КДБ уник ув'язнення.

У 2000—2011 радник В. Путіна, ідеолог першої фази путінізму. У 2004 на чолі групи московських політтехнологів приїздив до Києва і активно втручався в українську внутрішню політику та президентські вибори на користь В. Януковича.

Біографія

Народився в Одесі в сім'ї інженера-будівельника.

В 1968–73 роках — навчання на історичному факультеті Одеського університету. В студентські роки — учасник гуртка-комуни «Суб'єкт Історичної Діяльності» («СІД») — провідника «духа 68-го року»: «Я вважав себе чимось на кшталт дзен-марксиста». В 1969 був виключений із комсомолу «за анархізм і лівоекстремістський ухил».

До 1974 року працював вчителем у україномовній сільській школі.

Вперше зіткнувся З КДБ в 1974 році — у справі про розповсюдженя «Архіпелагу ГУЛАГ»: «Слідчі були професіональними, жорсткими тренерами». В обмін на видачу контактів не був затриманий, але був змушений звільнитися зі школи.

З 1976 року по 1982 рік працював робітником у Москві, де тісно зійшовся з Михайлом Гефтером: «Ми біографічно зрослись; з тих пір я відчував себе ліричним героєм його ідей».

В 1978—80 роках — один з співредакторів «Вільного московського журналу ПОШУКИ». Але для Павловського «живописне безперебування дисидентства обернулась несмаком — погоні, хованки, жінки, весь цей Дюма, за якого люди розплачуються один одним, у всьому звинувачуючи „владу“. Нових ідей ніяких; виїжджати із країни соромно; далі йти нікуди. Звірине відчуття тупика — закупореність у власній біографії. Я вирішив бігти з біографії».

Олена Боннер: «Я оцінила Павловського по повній його вартості в 1980 або 1981 році, коли він давав в ДБ свідчення на Івана Ковальова, сина Сергія Ковальова, і на жінку Івана Ковальова — Таню Осипову. Вище я його оцінювати не хочу: для мене він оцінений з тих часів».

У квітні 1982 року арештований за звинуваченням у виданні журналу «Пошуки», хоча він на той момент вже не виходив півтора року. Під час слідства покаявся і почав співпрацювати зі слідством (отримав агентурний псевдонім «Сивий») і замість таборів отримав три роки заслання в Комі АРСР: «Я жив в стані якогось державницького шаленства, писав в Політбюро і в КДБ трактати про те, як врятувати СРСР, вперто називаючи його „Росією“. Місцевий алкоголік-оперуповноважений читав їх і підшивав до моєї справи. Так ми переписувалися з історією».

З грудня 1985 року — в Москві, був одним із засновників першої в Росії легальної політичної опозиційної організації — «Клуб соціальних ініціатив» (КСІ). Пізніше недовго брав участь у новоствореному Московського народного фронту.

В 1987 році — серед ідеологів і засновників інформаційного кооперативу «Факт». Пізніше — засновник інформаційного агентства «Постфактум», головний редактор журналу «Століття XX і світ». Член клуба «Перебудова» (Москва).

В 1991—1992 — заступник голови правління Видавничий дім «Комерсант».

В жовтні 1993 року виступив проти указу № 1400. Противник програми приватизації Анатолія Чубайса.

В 1994—1995 — редактор і видавець квартальника «Межі влади».

В 1995—1996 — засновник і співредактор журналістського огляду «Середа».

З 1995 року дотепер — співзасновник і директор «Фонду ефективної політики». На президентських виборах в Україні в 2004 році підтримував Віктора Януковича і агітував за його кандидатуру. Організував т. зв. Український екзит-пол, але в день другого туру, 21 листопада 2004 року, припинив його роботу під приводом нерепрезентативності опитування виборців на виході з дільниць.

З жовтня 2005 по квітень 2008 року — ведучий програми «Реальна політика» на НТВ. Перед інавгурацією президента Дмитра Медведєва в квітні 2008 року програму закрили.

З 2012 року перейшов на бік російської політичної опозиції і артикулював ліберальні політичні погляди.

Помер 26 лютого 2023 року у Москві.

Посади і пости

• Директор «Фонду ефективної політики»
• Головний редактор і видавець «Російського журналу»
• Директор «Російського інституту»
• Радник Керівника Адміністрації Президента РФ (до квітня 2011)

Нагороди

25 липня 1996 року. Розпорядженням № 396-рп Президента Бориса Єльцина отримав подяку за активну участь в організації і проведенні його виборної кампанії.

Сім'я

Мав шість дітей