Ба́бин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва. Простягається від Кирилівської вулиці в напрямку вулиці Юрія Іллєнка між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги.

Перша згадка — у 1401, коли володарка цієї землі жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У XV—XVII ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба. Саме неподалік Бабиного Яру стоїть найдревніша Кирилівська церква XII ст. Поруч з урочищем розміщувалась велика залізнична товарна станція «Лук'янівка».

Хоча у Бабиному Яру поховано велику кількість жертв, що були вбиті не під час Голокосту, поза Україною Бабин Яр відомий саме через масові розстріли у 1941—1943 роках різних національностей здійснені німецьким окупаційним командуванням під час Другої світової війни.

На території Бабиного Яру планується зведення Меморіалу: зараз два найімовірніші проєкти — це приватний проєкт, спонсорований російськими олігархами, Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» та Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр».

Під час Голодомору 1932—1933 , інспірованого радянським керівництвом для знищення українського населення у 1932— 1941—1943.

Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв і циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації українських націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941 там розстріляли майже 34 000 євреїв. Перший розстріл відбувся 27 вересня 1941, коли розстріляно 752 пацієнтів психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка розміщувалась безпосередньо біля Бабиного Яру. Точне місце розстрілу невідомо.

24 вересня 1941 на Хрещатику радянськими диверсантами були підірвані будинки, у яких розташовувалися представники окупаційної влади. Вибухи та пожежі продовжилися в наступні дні, було знищено близько 940 великих житлових і адміністративних будівель. У звіті представника імперського міністерства окупованих східних областей від 5 жовтня 1941 говорилося, що пожежа поширилася на площі 2 000 м², без даху над головою залишилося близько 50 000 осіб. Нацисти звинувачували в пожежі та вибухах євреїв і використали це як привід для знищення єврейського населення.

Наприкінці вересня 1941 зондеркоманда захопила дев'ять провідних рабинів Києва і наказала їм зробити оголошення: «Після санітарної обробки всі євреї й їхні діти, як елітна нація, будуть переправлені в безпечні місця…»

27—28 вересня на стінах будинків, огорожах і стовпах з'явилися оголошення з текстом українською, російською і німецькою мовами: «Всі євреї міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Дегтярівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо. Хто з євреїв не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний. Хто з громадян проникне в залишені квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний». Маса людей, які рухалися з різних районів міста, зливалася в один потік на вул. Мельникова. У кінці її, біля протитанкового рову, загородженого «їжаками», була поставлена «застава», за якою розгорнута похідна канцелярія. Почергово від натовпу відділяли 30—40 осіб і під конвоєм вели «реєструватися». У людей відбирали всі документи та цінності. Документи в поспіху кидали в мішки, а то і просто на землю, де вони лежали товстим шаром. Потім євреїв примушували роздягатися і через проходи в насипі виводили до краю яру, на протилежному боці якого на спеціально обладнаній дерев'яній платформі сидів кулеметник. Під безжалісний вогонь кулемета поліцаї заганяли палицями розгублених, голих, абсолютно знетямлених людей, не даючи їм схаменутися, зорієнтуватися. Розпачливе ридання, крики поліцаїв, благання про допомогу, прокляття катам, молитви, що заглушувалися веселими мелодіями вальсів з гучномовців, гуркотом літака, що кружляв над яром…

Сирецький концтабір

За кілька днів після розстрілів Бабин Яр відвідав німецький фотограф Йоганнес Хеле. Він зробив світлини того, як солдати СС розбирають речі розстріляних, а військовополонені під їх командою закопують яр.

1943 або 1944 роком датовано фотографію, яка зберігається у Національному музеї історії України у Другій світовій війні. На ній зображено вкрите снігом урвище, з крутими схилами майже без рослинності. Унизу — п'ять постатей — на повний зріст, у зимовому одязі. На зворотньому боці написано (рос): «Бабий яр. Г. Киев. Место расстрела советских граждан, жителей Киева, в 1941—1943 гг».

Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до визволення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими даними частина футболістів були службовцями НКВС, що і стало причиною розстрілу), що дало привід для створення після війни легенди про так званий «матч смерті».

У 1941—1943 у Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, серед них і відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком.

У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Яру — приблизно від 70 000 до 150 000 осіб. У 1946 на Нюрнберзькому процесі радянською владою наводилася оцінка близько 100 000 осіб, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

За даними історика, провідного наукового співробітника Музею історії Києва, відповідального секретаря Громадського комітету для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру Віталія Нахмановича, за весь час німецької окупації у Бабиному Яру були розстріляно 90–100 000 людей з них приблизно 65–70 000 євреїв.

Виконавці розстрілів

Трибуналом по айнзацгрупах (англ. The Einsatzgruppen Case) встановлено, що розстріли 29 та 30 вересня 1941 в Бабиному Яру виконувала Зондеркоманда 4а Айзнатцгрупи С під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля за підтримки 45-го і 303-го батальйонів (нім. Polizei-Bataillon) німецької поліції порядку (нім. Ordnungspolizei) полку поліції «Південь». Військовослужбовці Зондеркоманди 4а та 45-го батальйону німецької поліції порядку прийняли безпосередню участь у розстрілах. Військовослужбовці 303-го батальйону німецької поліції порядку в цей час охороняли зовнішній периметр місць розстрілів.

Вище згадані 45 і 303 батальйони німецької поліції порядку (нім. Ordnungspolizei) — це військові підрозділи Третього Рейху, у яких служили тільки німці і які були сформовані на території Німеччини до початку війни з СРСР. Ці 45 і 303 батальйони німецької поліції порядку (нім. Ordnungspolizei) разом з іншими німецькими батальйонами поліції порядку брали участь в злочинах Голокосту на окупованих німцями територіях. За свідченнями штандартенфюрера СС Пауля Блобеля під час трибуналу та за підтвердженням 106 звіту айнзатцгруп, українська міліція (українська допоміжна поліція) вивісила оголошення у Києві.

Відповідно до документів та свідчень очевидців, місцева українська допоміжна поліція, яка складалась в основному з полонених радянських військовослужбовців, які погодились співпрацювати з нацистами, та місцевих жителів, не брала безпосередньої участі в розстрілах, поліцейські вивішували оголошення в Києві, разом з німцями охороняли проходи, якими приречені йшли на страту, сортували, охороняли і завантажували на машини одяг та речі євреїв. Українська допоміжна поліція в цей час ще перебувала в процесі формування з полонених радянських військовослужбовців і місцевих жителів. З інших свідчень очевидців розстрілів у Бабиному Яру можна знайти інформацію, що не поліцейські, а гітлерівці гнали евреїв «коридором» та проходами на страту, на фотографіях видно, як есесовці після розстрілів перебирали речі розстріляних. За версією історика Владислава Гриневича, який є співавтором книги «Бабин Яр: історія і пам'ять», українська допоміжна поліція на час масових розстрілів у Бабиному Яру складалася з 150 колишніх радянських військовослужбовців, які погодились співпрацювати з німцями, та 50 мельниківців (членів ОУН(м)). Німці не хотіли, щоб українська допоміжна поліція перебувала в Бабиному Яру на час масових розстрілів для того, щоб поліцейські не розказали місцевим мешканцям, що відбувається в Бабиному Яру. Німці на окупованих територіях озброювали українську допоміжну поліцію дуже обмеженою кількістю гвинтівок та патронів до них, не включаючи до озброєння кулеметів, з яких проводилися розстріли у Бабиному Яру. Необов'язково під словом «поліцейський» в контексті трагедії в Бабиному Яру необхідно розуміти українського поліцейського, оскільки значну частину поліцейських становили саме німці.

У публіцистичних статтях різних авторів можна знайти документально не підтверджену інформацію, тобто міф, про участь українців у розстрілах, зокрема Буковинського куреня (якого взагалі на той час не було в Києві). Існує документ, який свідчить про те, що жодні підрозділи Буковинського куреня до та під час розстрілів у Бабиному Яру в кінці вересня 1941 року не прибували.

Характерно, щоб применшити власну вину в масових убивствах, вчинених айнзатцгрупами, керівники айнзатцгруп та зондеркоманд під час судового процесу («The Einsatzgruppen Case») описували та наголошували на участі у вбивствах інших допоміжних військових підрозділів, що безпосередньо не входили у структури айнзатцгруп і за акції яких вони не могли нести відповідальності, однак при цьому вони жодного разу не згадали про участь підрозділів української міліції (поліції) у розстрілах у Бабиному Яру, що не заважає російській пропаганді посилатися на процес у цій вигадці.